ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ НОВИЧЕНКО
Леонід Новиченко народився напередодні Жовтневої революції, 31 березня 1914 року в с.Русанівка в сім’ї вчителів Миколи Петровича та Марії Миколаївни. Русанівці настільки тягнулися до знань, до науки, настільки полюбили цих скромних сільських інтелігентів, що й гору, де височів їх будинок, стали називати Вчителевою горою. Найхарактернішим в його біографії є те, що він рано виявив далеко не дитячу здібність пізнавати навколишній світ – читав багато, немов запозичував сили і натхнення в улюблених героях. Спочатку ходив у місцеву початкову школу, а потім – Липоводолинську семирічку. Важкі то були часи. Як згадував Леонід Миколайович «в тодішніх умовах дітям і підліткам не вистачало багато чого – інколи навіть чобіт і теплого одягу на зиму. Але жили й учились ми весело, натхненно, окрилено… Навчання в Липоводолинській семирічній школі згадую як найщасливішу пору своєї юності». Навіть важко збагнути, як устигав хлопець у круговерті життя. Він сам виявив бажання навчати грамоти неписьменних односельців (вів гурток лікнепу), брав участь у драматичному та літературному гуртках, складав сатиричні вірші для газети. Уже в зрілі роки, коли відвідував Липову Долину Новиченко особливо згадував місцеву бібліотеку, яка задовольняла потяг до знань.
Літературну діяльність письменник-літературознавець розпочав у молодих роках. На сторінках періодики друкувався як юнкор, сількор, а потім і як автор поетичних проб. Його закоханість у літературу породжувала молодечий запал творчих шукань свіжого слова в науці. Уже в студентські роки (в Київському університеті) він привернув увагу однокурсників власним перекладом «Слова про Ігорів похід», написав досить цікаву розвідку «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка». Вже тоді Л.М.Новиченко відчув і усвідомив, що його справжнє покликання – літературознавство.
Л.Новиченко поєднував наукову роботу з широкою зацікавленістю художнім процесом. У 1938 – 1941 роках вийшли з друку його перші книжки «Павло Тичина» і «Повість про поета. Лірика М.Рильського». В роки війни з фашистами Леонід Миколайович був військовим кореспондентом газети «Комуніст». З її шпальт звучав голос Новиченка - публіциста. Також була робота завідуючим відділом критики «Літературної газети» та журналу «Радянська література», з 1943 року працював відповідальним редактором «Літературної газети». Крім цього Л.Новиченко веде велику громадську діяльність.
Леонід Новиченко одним з перших взявся за благородну справу вивчення і оприлюднення цінної спадщини репресованих і на довгі роки вилучених з літератури майстрів слова 20-30-х років, зумів повернути в лоно української літератури поетів «розстріляного відродження», зокрема, Олекси Влизька та Євгена Плужника. Поряд із дослідженням творчості класиків національної літератури Леонід Миколайович працює над аналізом творів своїх сучасників – О.Довженка, О.Гончара і інших майстрів слова. Його роботи друкуються в багатьох європейських журналах, а найбільш фундаментальні праці видаються окремими книжками. Письменник В.Базилевський писав: «статті Новиченка треба вміти читати, вилущувати з них поживне зерня, і тоді зору відкриється пейзаж мінливий і барвистий. Сила цього критика в культурі сприйняття обізнаності, ясності стилістики, в точності формулювань». У кожній статті або рецензії, у розкритті глобальної чи вузької теми Новиченко умів по своєму поглянути і на особливість і на події, сказати про них слово. Багаторічний і титанічний труд письменника-літературознавця відзначений орденами і медалями.
Яким би прекрасним не було життя у Києві, але все ж таки Леонід Миколайович не забував тих країв, із яких вийшов, де пройшли його роки дитинства та юності. На запрошення місцевої влади часто приїзджав на зустрічі письменників, відвідував редакцію місцевої газети, зустрічався з жителями рідної Русанівки. У «Книзі відгуків та побажань почесних гостей Липоводолинської центральної районної бібліотеки» зберігся запис «Зустріч із рідною землею, землею юних надій і сподівань, глибоко зворушує. А сьогодні, на початку літа, вона така красива і так пахнуть її квіти! Мрію про майбутній розквіт – господарський, культурний, творчий – моєї рідної Липоводолинщини».
Леонід Новиченко помер 23 листопада 1996 року у місті Київ, похований на Байковому кладовищі.
Творчий доробок Л.М.Новиченка
Автор книжок «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» (1938), «Павло Тичина» (1941), «Повість про поета. Лірика М. Рильського» (1942), «Їх ненавидів Тарас» (1943), «Любов і гнів Тараса» (1944), «Історичний» маскарад українсько-німецького націоналізму. Про реакційну романтику минулого» (1946), «Творчість Павла Тичини» (1949), «Літературно-критичні нариси» (1951), «Поезія і революція» (1956), «Мирослав Ірчан» (1958), «Про різноманітність художніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму», «Про багатство літератури» (1959), «Шевченко і вони» (1961), «Шевченко і сучасність» (1964), «Життя як діяння» (1974), «Український радянський роман» (1976), «Поезія і революція» (1979, премія АН СРСР ім. В. Г. Бєлінського), «Поетичний світ Максима Рильського» (1980, премія АН УРСР ім. І. Франка). Брав участь у створенні «Нарису історії української радянської літератури», «Історії української літератури» (1965); автор книг «Не ілюстрація — відкриття!» («Літературно-критичні нариси і портрети», 1967), «Історія української літератури XX століття» у 2-х книгах (1995, 1998; для якої написав нариси: «Павло Тичина», «Максим Рильський», «Василь Еллан-Блакитний», «Євген Плужник», «Микола Бажан», «Петро Дорошко», «Володимир Базилевський»), «Вічно новий реалізм» (1982), «Тарас Шевченко — поет, борець, людина» (1982), «Від учора до завтра» (1983), «Вибрані праці» в 2-х томах» (1984), «Избранные работы» (1985).
